ПРИРОДНЕ й ШТУЧНЕ

ПРИРОДНЕ й ШТУЧНЕ - опозиції, що характерні для змісту і наслідків свідомої цілеспрямованої діяльності людини в природі. Природним називають усе, що виникло, існує, змінюється без втручання людини, що не детерміноване людською діяльністю. Природне у цьому сенсі визначало довкілля людини, допоки суспільне природокористування не набувало універсального й глобального характеру, тобто утримувалося в межах т. зв. традиційного способу господарювання. За сучасних умов природне в досить широких, хоча і не абсолютних межах, виявляється неминуче втягнутим у сферу людської діяльності, а то й детермінується нею. Друга опозиція - штучне - стосується усього того, що є результатом пізнавально-творчої діяльності людини та матеріалізації її здобутків (напр., техніка), того, що становить людський витвір, предмет належності і продукування культури. З одного боку, зростання маси штучного в довкіллі є показником рівня розвитку цивілізації (у розумінні зростання людської могутності в природі). З другого боку, зміна в процесі вселюдського поступу пропорцій між П. і Ш. (масив другого швидко зростає, тоді як царина незайманої природи неухильно скорочується) набирає загрозливого характеру через підпорядкування природного штучному, що виявляється, зокрема, у зростанні темпів та обсягу забруднення екологічного середовища існування людства. Показником серйозності окресленої ситуації є подальше поглиблення екологічної кризи та деградації природного довкілля, виникнення непередбачуваних катастроф тощо.

див. природне й штучне

див. природне й штучне

1) ( дія) lighting, ( рідини) defecation, clarification; cleaning

2) ( світло) light; illumination

3) ( подій) interpretation; ( пояснення) elucidation

АНТРОПОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА - методологія вивчення історичної реальності, започаткована групою "нових істориків" у Франції, об'єднавчим центром яких став ж. "Аннали", створений Блоком та Февром (у 1929 - 1938 рр. - "Аннали економічної й соціальної історії"; у 1939 - 1941 рр. - "Аннали соціальної історії", "Збірники із соціальної історії"; од 1945 р. - "Аннали. Економіка, суспільства, цивілізації"). Задум Блока націлено на глобальне вивчення соціальної й ментальної історії під кутом зору А. і. Заперечуючи штучне розтинання людини на homo religiosus, homo oeconomicus або homo politicus, Блок вважає, що історія покликана вивчати людину в єдності усіх її соціальних виявів (суспільні відносини і трудова діяльність, форми свідомості й колективні почуття, правотворчість та фольклор тощо). Заперечуючи апріоризм в історичному пізнанні, Блок стверджує, що людина за своєю природою є "великою змінною величиною" ("Апологія історії", 1949). Повернути історичному знанню втрачений ним гуманістичний зміст закликає однодумець Блока Февр (1878 - 1956), один зі збірників праць котрого має характерну назву "За історію в усій її повноті" (1962) К. апітальною для історичного пізнання він вважав проблему співвідношення особистої ініціативи індивіда та соціальної необхідності, те, які ідеї й учинки певної людини набувають значущості історичного діяння ("Доля: Мартин Лютер", 1928; "Проблема невір'я в XVI столітті: релігія Рабле", 1942 та ін.). Видатна людина - дитина свого часу і найдосконаліший виразник його культури й способів пізнавання світу, але вона не розчиняється у колективній свідомості: Рабле і Лютер - не "герої епохи", а її "герольди" (провісники). Февр наполягає на необхідності вкорінити людські й суспільні феномени, які вивчає історик, у природне оточення ("Земля та людська еволюція: Географічний вступ до історії", 1922). Водночас історик повинен прагнути віднайти ті інтелектуальні процедури й способи світосприймання, що властиві людям певної епохи, але не усвідомлюються ними уповні. Історик має "підслухати" мимовільні людські "обмовки", тобто уважно вивчати "словник" епохи, як і притаманні її сучасникам символічні дії, поведінку ("все причетне до людини, залежне од людини, похідне від неї, те, що засвідчує її присутність, діяльність, смаки й способи існування людини"); вивчати літературні й мистецькі свідчення, конфігурації полів і характер пейзажів, дані археології й історії техніки ("змусити промовляти німі речі"). Тим самим уможливлюється осягнення неповторних особливостей кожної цивілізації, притаманної їй системи світоспоглядання (світорозуміння та світовідчування), "потаємної" внутрішньої гомогенності культури. Не випадково антропологічно орієнтовану історію часто поіменовують "історією ментальностей" (нерефлектованих своїми носіями світоглядних настанов).